?

Log in

No account? Create an account

Гімн Очеретяних Хлопчиків

У неділю 26 чеврня у Києві відбудеться презентація книжки «Гiмн очеретяних хлопчикiв». Кому цікаво, приходьте о 17.00 у ресторацію "Диван" на Бессарабській площі, 2. 
 

Буду дуже рада вас там бачити! Запрошую.

ЖИВА ПРИП'ЯТЬ

тільки-но збудували місто і навіть ще
не встигли його заселити а вже пророк
Єремія плакав над ним як над давно
спорожнілим
«Плач Єремії». Григорій Чубай
 
Прип’ять (4 лютого 1970 – 27 квітня 1986) – це не лише місто-привид зі спорожнілими квартирами, зупиненими стрілками годинників, загубленими м’якими іграшками, облущеними спортзалами та зарослими парками. Не тільки ряди покинутих фортепіано, мозаїка вибитих вікон, бетон, іржа, пліснява і трухлятина… А ще й люди, завдяки яким цей куточок України жив і які надавали йому сенсу. І які щороку відзначають день народження й роковини смерті вічно молодого міста, що продовжує існувати, поки живі вони.

 
Фото Юрія Євсюкова з фотоальбому "Прип'ять"

Найпронизливіша історія залишилася неопублікованою. Жінка спершу розповіла її, а через деякий час попросила не друкувати. Напевно, вирішила, нехай на Землі буде хоч трохи менше сліз. Розказуючи інші історії мовчу про цю. Важко навіть уявити, скільки ще невідомих трагічних історій залишилося після Чорнобиля.

Жити гідно

Людмила Бріскіна (59 років, Київ), викладачка англійської мови
Фото: fotobudka 

Ми з чоловіком з Чернігова, приїхали до Прип’яті у 1973 році в часи комсомольського романтизму. Туди приїжджала молодь з різних частин СРСР, кожен приносив щось своє. Це різноманіття робило життя в місті дуже цікавим. Прип'ять розміщувалася практично у сосновому лісі. Ми жили у центрі у будинку, на якому було написано «Хай буде атом робітником, а не солдатом».

Останній дзвоник у Прип’ятській школі №1, 1979 рік. Людмила працює вчителькою і випускає свій перший клаc
Якось ми прокинулися зранку і побачили, що вулиці міста дуже активно миють. Зрозуміли, що був викид радіації, але не думали, що настільки серйозний. Я пішла на роботу в школу і лише там дізналася, що відбулося. Нам сказали відправляти всіх дітей додому, і щоб вони нікуди не виходили.

Колега мого чоловіка, який працював у нічну зміну, повернувсь і знепритомнів у вітальні. Але встиг сказати дружині, що дістав високу дозу радіації і що справа серйозна. Жахливо було, що не працювала автостанція, поїхати було годі. Залишити місто могли тільки ті, хто мав власні машини. Декотрі люди йшли зі страху лісом пішки, а це було дуже небезпечно, через високий радіаційний рівень. Доба до евакуації здавалася вічністю – через невідомість. Потяги не ходили. Вночі мені зателефонувала знайома і сказала, що вранці 27 квітня буде єдиний рейс на Чернігів. Я відправила до батьків дочку з чоловіком (він був у відпустці), а сама зосталася. Працювала тоді завучем школи №5 і відповідала за евакуацію П’ятого мікрорайону. Люди стояли на вулиці й чекали автобусів. Я бігала від будинку до будинку і просила бодай завести дітей до під’їздів. Ключі від школи передала військовим. Вони потім жили там під час ліквідації. Це було символічно. Потім я ціле літо працювала у Поліському. Ми висилали довідки людям, аби вони могли отримати статус евакуйованих. Ми розуміли, що попереду у цих людей хвороби, труднощі. Думали, цей статус зможе допомогти. Багато кого з тих, хто там працював, вже немає на світі.

Ураження радіацією викликає постійну втому. Звичні щоденні справи потребують великих зусиль. Після аварії хотілося жити гідно. Я викладала англійську спершу у КПІ, а потім 15 років у Могилянці. У мене були всі дані, щоб отримати інвалідність, але мене це не приваблювало. Почалася боротьба за здоров’я, можливість працювати й розвиватися. Коли у мене почалися напади, мене відвезли до Радіаційного центру в Пущі-Водиці. Там я отримала дуже важку форму алергії на ліки. Я стала практикувати холодне обливання за системою Іванова. За рік привела себе до ладу. Коли значно пізніше хвороба повернулася, зрозуміла: холодної води мало. Потрібне щось інше – йога.

Аварія на Фукусімі-1 через 25 років показала, що на чорнобильських подіях не навчилися. Сформовано групу тих, хто добровільно пожертвує своїм здоров’ям або життям, щоб урятувати Японію. Ці молоді люди знають, на що зважилися. Через Чорнобиль пройшла безліч молодих людей, які не знали, що на них чекає. Я бачила, як вони жили в наметах на забрудненій території без засобів захисту. За 25 років Україна їх так і не оцінила. Я дивуюся нашій слабкій реакції на проблему Японії. Вона засвідчує, наскільки народ у нас зайнятий виживанням.

Минулого року я поїхала відпочивати до міста Реуш недалеко від Барселони. Дізнавшись, що я приїду, мої друзі запропонували мені взяти участь у двох конференціях. Біля цього міста також знаходиться атомна станція, але там дуже сильний екологічний рух. Остання конференція була в Реуші у міському лекційному залі – він був повнісінький. Залу орендували на дві години, але нам дозволили продовжувати розмову. Мене представили як жертву Чорнобиля. Я сказала, що я не жертва, а людина, яка вижила.

Іграшка-протигаз

Олександр Смірнов (35 років, Київ), скульптор
Фото: fotobudka 


Я народивсь у Прип’яті. Коли був малий, мені здавалося, що це дуже старе місто, хоча насправді йому було трохи більше, ніж мені. Ми жили на окраїні, через дорогу був ліс. Для хлопчаків це найкраще – залишки окопів, усілякі патрони, повно грибів та ягід. Поруч річка – ми постійно купалися. А ще було дуже багато будов, де ми проводили весь час, утікаючи від сторожів. У нашому дворі існував чудовий дитячий майданчик: величезна фортеця, корабель, пірати з дерева, гармати. Колись ми з друзями пішли під станцію з боку річки Прип’ять і знайшли там звалище старих протигазів. Де вони були доти, хто і як їх використовував – невідомо. Ми поначіпляли їх на себе й козиряли в них.

Наприкінці квітня 1986 року було дуже спекотно. Я спав на балконі, прокинувся від гуркоту. Дивлюся на вулицю, а нею їдуть якісь машини, бронетранспортери, поливалки заповнюють піною місто, крокують військові. Тоді ж була холодна війна, тому майже в усіх дворах існували бомбосховища, а у школах – агітки про те, як захищатися під час ядерного вибуху. Було дивне відчуття, ніби відбувається щось важливе, а що – ніхто ж не знав. Ми пішли до школи, дехто вже й на пляж вибирався, хто на дачу поїхав. Я не розумію, чому від людей приховували те, що сталося. Адже станція розташована за три кілометри від міста, тож можна було піднятися на дах і на власні очі подивитися на розкарячений реактор. Того дня ми так і зробили й побачили це все. Я помічав щось подібне до спалахів, після яких в очах лишалися дивні кольорові відчуття. Але місто жило своїм життям.

А на ранок неділі по радіо передали, що треба збирати необхідні речі – зубні щітки, паспорти. Нас мали вивозити тимчасово, тож через спеку ніхто не брав ніяких речей. Під кожен під’їзд підігнали автобус, ми посідали і разом виїхали. З того часу я там більше не був. Коли ми їхали по селах, на узбіччях плакали баби. Після евакуації я опинився в Одесі, у таборі «Молода гвардія», де пробув майже чотири місяці, не бачачи нікого з рідних. Це був не відпочинок, а справжня казарма. З мене робили, схоже, майбутнього космонавта, бо я опинився в «Зоряній» дружині. Коли мама приїхала, я ридав: забери мене звідси, більше не можу.

У Прип’яті була ковзанка на Лисій горі, з якої усе місто каталося на лижах і санчатах. Там проходили якась теплотраса, ми відривали від неї металеву оболонку, сідали на неї по декілька чоловік і з’їжджали. Одного разу розказав про це і виявив, що мій знайомий теж із Прип’яті. Дітей із мого двору або колишніх однокласників майже не зустрічав. Хтось шукає когось, а я чомусь ні. Хоч я дитиною сприймав це як пригоди, нікому б такого не побажав. Бачити, як це вплинуло на здоров’я рідних. Коли я дивлюся відео, на якому солдати у брезентових фартухах відкидають з даху радіоактивний графіт, мене охоплює жах.

Передова дискотека

Олександр Демідов (57 років, Славутич), директор телерадіокомпанії «Славутич»

Фото: fotobudka 



Я жив у Прип’яті з 1980 року, працював ді-джеєм, а згодом керівником дискотеки Едіссон 2. Ця дискотека існувала до 2000 року, ще й у Славутичі працювала. Раніше ставка ді-джея була 5 крб 40 коп. Програму кожної дискотеки затверджували в міськкомі партії. Дійство тривало дві з половиною – три години. Ми писали програму години на чотири, мовляв, підбір пісень залежить від публіки, яка прийде. У цьому часовому відтинку було 30% західної музики. У результаті, ми використовували її всю, а на радянську припадало 30–40%. Вдавалися до різноманітних хитрощів. Ставили мелодії, під які можна було танцювати. Деякі гурти опинилися під забороною, наприклад Pink Floyd. Ми обманювали, писали, що група Scorpions – із Німецької Демократичної Республіки, яка грає прогресивну музику для боротьби з капіталізмом. Усі німецькі гурти були з НДР, частина американських – із Польщі. Мовляв, просто співають англійською. Інакше молодь просто не ходила б на наші дискотеки і плювала нам у спину, якби ми слухали вночі Deep Purple, а в залі його не ставили. Міськком партії вимагав, щоб перед танцями обов’язково була програма. Тому ми робили так звані тематичні дискотеки. Наприклад, сьогодні ми з вами відправляємося у подорож... А далі – в залежності від того, яка композиція, за допомогою слайдів ми переміщувалися у Таїланд, Кіпр, США. Проводили конкурси, спілкувалися з людьми, це була радше шоу-програма.

1984 або 1985 рік. Олександр, керівник прип’ятської дискотеки Едісон-2

Едісон-2 був першою дискотекою, де застосували підтанцьовку. У нас то були дівчата, які в Палаці культури займались аеробікою. А ще ми мали відеомагнітофон. У дверях знімали людей, які заходили на дискотеку, а потім у рубриці «Мода Прип’яті-85» показували їх на двох великих телевізорах. Упродовж усієї програми демонстрували слайди. Узимку до нас приходило 400–500 осіб, було навіть обмеження на продаж квитків – не більше ніж 500.

У суботу, 26 квітня, я був тамадою на весіллі. Першому комсомольському безалкогольному в Прип’яті. Відчувалась якась напруга, всі знали: на ЧАЕС щось трапилося, у частини жінок чоловіки були на зміні. А потім я помітив, що публіка повеселішала. Наречений побачив: ансамбль грає, тамада старається, а таки сумно. Тож підігнав машину з горілкою. Людина закусила, вийшла надвір, там випила й пішла далі закушувати. Через півтори години все стало добре.

Діти-інваліди Чорнобиля

Валентина Колеснікова (62 роки, Київ), президент Міжнародного благодійного фонду «Діти-інваліди Чорнобиля»

Фото: fotobudka 
 


Середній вік мешканців Прип'яті складав 26-28 років, то й читали багато. Багато хто продовжував заочно навчатися. В Будинку книги знаходилася Бібліотека і Товариство книголюбів. Прип'ять за постачанням товарів і продуктів була значно попереду від інших міст. Постачали й найрізноманітнішу літературу, включаючи хороші художні книжки. У нас все це було – збірки творів у хороших виданнях на хорошому папері. Потім, на жаль, нічого не дозволили вивезти. На це боляче було дивитися.

Мій чоловік працював на станції в реакторному цеху. Я поїхала із п’ятирічним Сергійком до батька в село Бички Чорнобильського району. В суботу прийшла сусідка і сказала: «Вночі вибухнула станція». Батько почав плакати, що ми залишилися сиротами. Утрьох із моїми однокласниками ми пішки вирушили до Прип’яті, бо ж мали дізнатися, що з нашими рідними. Це було важко, річка Уж розлилася, довелося її обходити. Ми простували через Чорнобиль, а звідти вже їхали автобуси. На узбіччі сиділо багато солдатів, стояли машини хімічної оборони. Над головами бранжували вертольоти, таке враження, ніби почалася війна. Я пройшла через міст, на якому виявилася найвища радіація. Через це я засмагла, всі питали: «Чому ви така чорна?» Обпалила дихальні шляхи, два тижні потім не розмовляла – пропав голос. Прийшла до свого під’їзду – сидить міліціонер і мене не пускає. Сказала, хто я, хоч у мене ні паспорта, нічого із собою не було. Він каже: «Я вас проведу». Я сіла й почала плакати, думала, Володя загинув. Але він був удома. Коли я прийшла, чоловік сказав: «Збирайся і йди, тут така радіація, що й хвилини не можна лишатися». Опівночі я повернулася до Чорнобиля, пішла до готелю, але його вже заполонили військові генерали. Мені дозволили лише на табуреті пересидіти до ранку.

Нас евакуювали до піонертабору у Володарському районі. Там видали білі полотняні сорочки, як у лікарні, сині халати, у таких раніше ходили двірники, якісь сандалі, ватяні фуфайки й білі косинки. Ми мали вигляд як у концтаборі. Усі діти були уражені. У мого сина Сергія була висока температура, потім він пролежав непритомний майже добу. Через три місяці в нього на плечах проявилися дві світляні плями – як люмінесцентна лампа. Потім порушилася робота серця. Чоловік працював на станції до грудня 1988 року, вже хворів. Йому дали спершу третю, потім другу, згодом першу групу інвалідності. Зараз він знову готується до операції.

Прип’ять, 3 червня 1978 року. Весілля з Володимиром Колесніковим, Валентина тоді була завідувачем бібліотеки
Після аварії ліквідаторам давали квартири в Києві. На Троєщині – 20 евакуйованих будинків, на Харківському масиві Дарницького району – 12, на Теремках – 8, на Виноградарі – 4. Якщо пройти по під'їздах – багатьох вже немає, а ті, хто вижили, мають купу проблем зі здоров'ям.

Від 20 червня 1990 року я працювала головою Дитячого фонду у рамках міжнародної організації «Союз Чорнобиль». У 2006 році перереєструвалася як Міжнародний благодійний фонд «Діти-інваліди Чорнобиля» й досі очолюю його. Увага всього світу до чорнобильських дітей була величезна. Наша організація відправляла дітей на оздоровлення та лікування. В основному допомагала Німеччина Італія, Франція – стабільно дуже багато років. Разові поїздки були до Іспанії, Кіпру, Австралії. У Монголії наших дітей лікували кумисом – до речі, дуже ефективно.

У Венеції у дітей брали аналізи, лікували зуби. Рівень радіації у крові був завищений, але за півтора місяці кров очищувалася, і діти краще почувалися. Шкода тільки, що потім вони знову поверталися у бруд. Були випадки, коли ми відправляли важко хворих дітей, а вони там помирали. Аня Кумова, Іра Воробєй, Леся Терещенко. Ліки, які діти приймали, часто вражали печінку. З 1992 року і до сьогодні з нами працює Ервін Кох з Кьоніґсберґа, Баварія. Його приватна ініціатива називається «Родина в родину». Свого часу він попросив у мене список 40 родин, у яких хворі діти або важка ситуація. А сам знайшов 40 родин у Баварії, які їм допомагали. Таким чином німецькі родини допомагали українським – через нього і мене. Паралельно він завіз до Черкаської області дуже багато медичної апаратури, щороку виїздить у забруднені села, відвозить гуманітарну допомогу, медикаменти, вітаміни. Ми б’ємося, аби до роковин аварії дати йому грамоту від Верховної Ради.

Звичайна субота

Ольга Володченко (33 роки, Київ), журналістка
Фото fotobudka 

Дитячі спогади із Прип'яті і досі яскраві. Пам'ятаю, як тато вів мене у дитсадок, а коли дізнався, що для урочистощів потрібні квіти, швидко нарвав чорнобривців прямо з клумби біля Будинку побуту. Нас із сестрою водили дивитися мультики «Ну, постривай!» до кінотеатру «Прометей», біля якого стояла скульптура міфічного героя. Повертаючись зі школи, я любила заходити в бібліотеку недалеко від дому і гортати улюблену книжку скандинавських казок з численними картинками. А одного разу влаштувала собі справжнє «доросле» свято – за знайдений у траві руб самостійно купили в кафетерії стакан тархуну і тістечко.

26 квітня було для моєї родини звичайною суботою. Батько щось майстрував, мама відкрила навстіж вікна й мила їх перед травневими святами, а молодша сестра бавилася в пісочниці. Я повернулася зі школи й розповіла, що моя вчителька плакала, бо її син працює на ЧАЕС і там начебто щось сталося. Особливої уваги на таку новину ніхто не звернув. За словами батьків, на станції постійно траплялися всілякі випадки. Вночі всіма квартирами вже розносили таблетки йоду, а до обіду наступного дня по радіо оголосили про аварію і попросили закрити вікна. О 16-тій біля нашого й сусіднього будинків уже стояли автобуси, батьки навіть не взяли із собою змінного одягу, лише воду та їжу. Щодня ночували в іншому помешканні, куди діставалися попутками або пішки. На початку травня стало ясно, що до Прип’яті повернемося нескоро (тоді мало хто здогадувався, що взагалі ніколи), тож вирішили їхати до родичів у Горлівку на Донеччині. Через кілька тижнів татова сестра фактично виставила нас на вулицю... Батьки стояли на зупинці, обговорювали, що робити далі. Батько в тому самому костюмі, мама в босоніжках, хоч у травні того року різко похолоднішало й навіть пішов сніжок. Від безсилля вона розплакалася. Їхню розмову почула абсолютно стороння жінка й запропонувала поки пожити в неї. Пізніше горлівський міськвиконком виділив нам тимчасове житло на окраїні міста. У день нашого переїзду туди люди, які дізналися, хто ми і звідки, приходили хто з речами, хто з їжею.

Перш ніж наприкінці жовтня 1986 року осісти в Києві, ми ще не раз вимушені були переїздити. За півроку змінили 10 адрес, я встигла повчитись у чотирьох різних школах. У Києві почалося нібито й звичайне життя, хоча все треба було починати з нуля. Та не це страшно. Років через 8–10 із нашого «чорнобильського» будинку майже щомісяця почали виносити домовини... Ховали переважно чоловіків, котрі працювали на ліквідації аварії. Мій батько будував «могильник» – сховище для відходів ядерного палива, не стало його 1993 року.


Прип’ять, осінь 1978 року. Оля з батьком Миколою Івановичем, їй трохи більше ніж півроку

Музиканти-ліквідатори

Гурт «Пульсар»
Володимир Дудоров (55 років, Київ), Сергій Пучков (51 рік, Бориспіль), Іван Чемезов (51 рік, Київ), Микола Хардін (51 рік, Київ), Сергій Ісаков (55 років, Київ)

Фото fotobudka 


Гурт «Пульсар», Прип’ять, 1985 рік. До складу гурту входили також Олег Ломоносов та Олександр Лахтін. Колишні колеги збираються разом на кожен Новий рік

1983 року група «Пульсар» поїхала до Сочі заробляти на інструменти, звідти нас запросили до Прип’яті. Займалися музикою в Палаці культури «Енергетик», але офіційно числились електриками та бетонувальниками в управління будівництва ЧАЕС, бо ставок музикантів не було. Це називалося «підсніжники». Коли ми грали на сходах Палацу культури, збиралося ціле місто. Ми підготували концерт повністю із власних пісень, однак через аварію він не відбувся. Залишилась афіша. Одного разу ми записали себе на магнітофон і вийшли на сцену з непідключеними гітарами. Ходили по залу, ніхто навіть не помітив, що ми співали «під фанеру».

Прип’ять, 1985 рік. До складу гурту входили також Олег Ломоносов та Олександр Лахтін. Колишні колеги збираються разом на кожен Новий рік
26 квітня ми грали на весіллі. Був стрес, щось кружляло в повітрі. Ми дуже зібрано співали, як востаннє. Того вечора почали продавати й навіть видавати горілку. Принесли її додому, а дружини відмовилися пити.

Наш автобус повезли в якесь село, хотіли розселяти. Але люди стояли з вилами й не пускали «чорнобильських» до своїх домівок. Тож ми поїхали до Києва. Звідти різними шляхами діставалися додому, на Урал. Після прибуття до Асбеста викликали дозиметристів і обміряли радіацію. Коли дочка Володимира Женя обняла бабусю, в неї на пальті залишився бруд, у сина Іллюші він був на сосці.

Пізніше вирішили повернутись і працювати на ліквідації – в нас родини, слід було якось жити, заробляти. Двоє не захотіли. Так нас стало п’ятеро. Спочатку нас узяли до відділу кадрів працювати з документами, згодом ми грали на вечорах відпочинку. Та насамперед треба було вивезти з Прип’яті апаратуру. Ми отримали дозволи, забрали свої документи, фотографії, деякі речі, вивезли навіть піаніно. Дочка Володимира Женя потім закінчила на ньому консерваторію. З Палацу культури забрали апаратуру, запакувавши її у плівку. Потім у Поліську відмивали мильною водою, поки вона стала менше фонити. Коли працюєш на ліквідації аварії, стомлюєшся боятися. Ми купалися в Дніпрі, збирали гриби, які росли там. До 7 листопада 1986 року давали концерт в актовій залі ЧАЕС – на честь того, що начебто залатали дірку в реакторі. Вчені демонстративно їли фрукти з околиць Чорнобиля.

Із усього пережитого найсумнішою була смерть Іванової дочки – Ольги. Вона народилася 1981 року, але, отримавши велику дозу радіації, 1995-го померла від раку.

Другий День народження

Галина Сулімова (50 років, Славутич), інструктор із фітнесу
Фото: fotobudka 


 
Наше життя у Прип’яті як спогади фронтовиків про війну – близькі їм самим, але не людям, які цього не пережили. Дуже важко зрозуміти, як у звичайний мирний час можна опинитися на вулиці, коли в тебе немає дому і взагалі нічого. Ти знаходишся на планеті Земля. Такі відчуття дуже важко словами описати.
Це було світле чудове місто. У нас була маленька дитина, ми ходили на річку, на змагання, каталися на лижах. У Прип’яті була найвища народжуваність в Україні, в цьому сенсі воно було унікальне. Усі жартували з цього приводу, мовляв, радіація допомагає. Насправді ж туди приїздило багато молодих спеціалістів, звісно, створювалися нові родини і народжувалося дуже багато дітей.
 
26 квітня 1986 року мені виповнювалося 25. На момент зупинки реактора ми проводили певні роботи, тому я мала виходити в нічну зміну. Але вже на станції мене привітали з днем народження й вирішили відправити додому, аби дівча не сиділо даремно на блоці до ранку. Поки вибігла надвір, автобус уже пішов. Але хтось у ньому побачив, що я вибігла. Водій зупинився, я добігла й поїхала. Все складалося на мою користь. Колега, з яким ми разом прибули, – ще один із цеху налагоджування – заступив на зміну й відразу пішов дивитися обсяг робіт. Він виявився одним із перших, хто звідти не повернувся.

Я намагаюся якось розділяти аварію і день народження: вночі ми йдемо до пам’ятника у Славутичі, зустрічаємося там зі старими друзями. А вранці я прокидаюся і роблю свято. Насправді так вийшло і в Прип’яті, бо ми не відразу про все дізналися.

Після оголошення евакуації чоловік зостався на роботі. Я забрала дочку трьох з половиною років і поїхала, залишивши заяву на відгули. Той папірець у мене й досі зберігається, ми з нього сміємося. Коли почала їздити вахтами на працю з чоловіком – це вже був наступний етап у житті. Як до і після війни. Потім постало питання вибору між квартирою в Києві та роботою на АЕС. Так ми в серпні 1989-го переїхали до Славутича. Ми не припиняли роботи на станції після аварії, тож страху не було. У нас така освіта: спеціальність чоловіка – радіаційна хімія, я також інженер-хімік. До того ж свого часу нас по-іншому виховували: якщо не ти, то хто ж. Зараз, може, це звучить трохи смішно, але ми це сприймали нормально. Треба було працювати – і працювали.

Мені не дуже подобається позиція багатьох прип’ятчан, які живуть спогадами. Вони залишились у тому часі. А життя триває.

МІСТО ВРАНІШНЬОЇ ЩИРОСТІ

10 стереотипів про Донецьк: сім із них удалося вщент розбити, проте три підтвердилися
http://www.ut.net.ua/Society/18952

За усе життя можна так і не вибратися до сусіднього міста, якщо у вас там нікого немає. Отак і мені, східнячці з Дніпропетровщини, на подорож до Донецька потрібно було довго наважуватись. Вирушаю у свою першу прогулянку містом, озброївшись стереотипами, аби знайти їм підтвердження або рішуче позбутися.
 

1. Тому що туристично не привабливий

Перед подорожжю до Донецька необхідно перелаштувати оптику – буквально навчитися бачити особливість і красу цього міста. Для поціновувачів індустріальних об'єктів як туристичних принад тут буде на що подивитися. Вже у передмісті перед очима розкидаються металургійні велети, суцільні батареї химерних споруд, прибиті до неба численними кам’яними трубами. Поодинокі язики полум’я, які де-не-де спалахують над індустріальними монстрами, лише підтверджують їхню подібність на вогнедихаючих драконів. Ще трохи, і ці рукотворні гіганти обов’язково стануть об’єктами промислового туризму. А якщо протримаються ще кілька десятиліть – дивись, і ЮНЕСКО візьме під свою опіку ці видатні досягнення індустріалізації, як це вже сталося із металургійними підприємствами Рурської області в Німеччині.
 
Сяючий стадіон «Донбас Арена», яка виринає на поверхню на тлі урбаністичного пейзажу йтериконів, спостерігаю уже з вікон трамваю, на якому катаюся містом. Зараз «Донбас Арена», вдало вписана у міське обличчя та оздоблена газоновими галявинами, перетворилася на найпопулярніше місце у місті – з її фітнес-центрів і кафешок не вилазять гламурні донеччанки. Гості міста також сюди вчащають – їм пропонується одразу декілька екскурсійних турів місцями футбольної слави. Купую усім друзям магніти на холодильник з висловом Дмитра Мєндєлєєва «Донецк. Возможность, доказанная делом».
 

2. Тому що сірий і брудний

Поряд із численними об'єктами важкої промисловості у Донецьку є ще й численні сади, скверики, дбайливо засаджені зеленню відпочинкові майданчики, фонтани та парк кованих фігур. Площа Донецького ботанічного саду – понад 250 га. У радянські часи Донецьк величали містом мільйона троянд. Виявляється, що це аж ніяк не метафора. Міська влада вже два роки поспіль рапортує про значні досягнення в «отроянджуванні»Донецька і поверненнiйому статусу міста мільйона троянд. А в парку кованих фігур можна побачити ще й ковані троянди як символ цього міста.
 

3. Тому що некомфортний

На території міста є не лише терикони, а й водоймища. Окрім великої ріки Кальміус Донецьком протікає чотири малих річки. Також тут є численні міські ставки та шість водосховищ, одне з яких називають Донецьким морем. Вийшовши на міст через Перший міський ставок, оздоблений блідо-зеленими альтанками, прямую до Центрального парку культури і відпочинку імені Олександра Щербакова. Із цього берега видно віддалені частини міста з телевежами та химерним дахом цирку, схожим на величезний велотрек. На містку місцеві рибалки вивуджують рибну дрібноту, яку тут-таки можна придбати по 5 гривень за повний пакет.
 
У місті гладенькі й неподовбані дороги, якими мчать пристойні тролейбуси. На рухомому рядку у нових трамваях вигулькують назви зупинок – Київ зі своїми трамвайними кланцаками напевно би такому позаздрив. Аж ось на рухомому рядку з’являється назва наступної зупинки: «Вулиця Молодих шахтарів». Заздрити враз перестаєш, бо згадуєш, скільки донецьких шахтарів гине щороку під землею.

4. Все по блату
Межи мною та жінкою на лавочці з протилежного боку площі величезна клумба. Жінка встає, проходить повз клумбу і йде прямо до мене, не зупиняючись, лиш роблячи невеличкий зигзаг. Починає говорити. Не бачить навіть моїх очей за темними окулярами. Що вже там казати, що ніколи, ніколи раніше не бачила мене. Але я була віку її дочки, тому підійшла до мене і говорила. Ця жінка прийшла здати аналізи у платну поліклініку, але через хамство персоналу не встигла на роботу. І все через те, що знайомі лікарів проходили без черги. Далі розмірковувала, що мала би зробити, замість ковтати образу. Мала би підстерегти тих медсестер після роботи й добряче віддячити, аби знали, як з неповагою ставитися до людей. Пожалівшись на життя і не стримуючи сліз, жінка йде геть так само несподівано, як і підійшла. Не знаю, чи була хоч трохи втішена моїм слуханням.

Біля стендів з інформацією про місто зупинилися студенти, діляться враженнями: «Диви, у міського голови аж сім заступників!»

5. Немає цікавої архітектури
Вирушаючи до Донецька, якось не особливо збираєшся захоплюватися тамтешньою архітектурою. Проте місто виявилося красивішим, ніж я очікувала його побачити – воно молоде і в гарному стані, йому лише 141. Східноукраїнські міста переростають архітектуру радянської доби, а культура поводження з нею ці міста відрізняє. Донецьк не розповзається на очах, втрачаючи ознаки урбаністичності, як Запоріжжя, і не забудовується суцільними склом, як Дніпропетровськ. У тутешні сталінки вдало інкрустуються величезні вітрини модних магазинів. Ампірні колони рекламують дорогі бренди.

У центрі міста панує архітектурна еклектика, тому навіть балкон маленького післявоєнного будинку, який причаївся посеред новобудов, викликає захоплення. Певно, захоплюватися побаченим – це просто погана звичка. Погляд намагнічують ознаки чужого щоденного побуту, чудернацькі паруючі тракти теплокомунікацій, граційні конструктивістські вікна сходових кліток, які ще іноді називають вікнами-термометрами. Словом, усе те, що таким дивним чином ніде й ніколи не повторюється. По дорозі надибую величезний купольний критий ринок, зведений у 1957 році, – справжній архітектурний раритет! На фасадах будинків таблички регіональних офісів проросійських партій, філія приватного пенсійного фонду. Оголошення на стінах запрошують помедитувати на внутрішнє світло і звук чи бодай скористатися послугами «Першого хіроманту Донецька». Біля парадних «Донбас Паласу» вишикувалися хлопчаки у білих костюмах і рукавичках – напевно зустрічаючи якогось важливого гостя.
 

6. Заповідник радянських топонімів

Донецьк раніше називався не лише Сталіним та Юзівкою, а й Троцьком – у 1923 році. Загалом радянські топоніми у місті й досі домінують. Взяти хоча б головну вулицю Артема, на яку випинається округлий фасад Обласної бібліотеки імені Надії Крупської, а також проспекти Космодем'янської, Тітова, Ватуніна, Дзержинського або вулицю 50-річчя СРСР. А от громадська ініціатива надати Донецькому національному університетові ім'я поета Василя Стуса завершилася безславно.

7. Місто пролетаріату
«В Донецьку багато університетів, професури, студентів – це досить інтелектуальне місто, – вважає Олексій Зарецький, який приїхав сюди у 1995 році з Ковеля і залишився після навчання у філармонії. – До того ж за останні вісім-десять років Донецьк дуже змінився зовні, став абсолютно європейським містом». В цей момент ми саме прямуємо повз пам’ятник Леніну, якого тут ніхто не збирається прибирати. «Я йду із сином повз пам’ятник, а син питає: хто це? – пригадує Олексій. – Я розповідаю, згадуючи усі ленінські недоліки. На це син відповідає: «А бабуся мені казала, що дідусь Ленін хороший».

8. Дружини донецьких бізнесменів – домогосподарки
Їду до Донецька з Києва у купе з Лорою, дуже красивою білявкою. Вона перевдягається у свій інкрустований стразами спортивний костюм і заходиться їсти куплену на вокзалі малину, вправно дістаючи її зі стакану довжелезними штучними нігтями наче китайськими паличками. . Нібито і типова донеччанка – прекрасна дружина бізнесмена у брендованому одязі. Лише ближче знайомство перетворює типову жінку на справжню. У неї декілька вищих освіт. Виявляється, що хлопці з мого улюбленого донецького гурту «Босяки» – її колишні однокурсники по Донецькому політеху. Працюючи у царині моди, вона має можливість подорожувати по всьому світові, тут-таки ділячись враженнями від нього: упорядкована Японія, аморальна Азія, тижні моди в Парижі. Справжня громадянка світу, прописана в Донецьку! І Лора, і її діти у цьому великому й недоступному для багатьох світі – як у дома. «Моя дочка добре орієнтується в Токіо й Парижі, але може заблукати у Донецьку», – зізнається донеччанка.
 

9. Донеччани підтримують владу і ненавидять українську мову
Під час спілкування з Лорою мої стереотипи зникають, як соковита малина у її стакані. Лариса пригадує, що після переїзду з російської півночі українську не розуміла, але дітям говорить, що знання зайвими не бувають. У «Донбас Арені» після футболу часто проводяться концерти, на яких уже встигли виступити і Lama, і «Тартак». «Донецькі» вдячно підспівували. Одразу пригадую графіті «Любіть Україну!», яке бачила на одному з міських мурів. І не дивно, адже автор крилатого висловуВолодимир Сосюра народився саме на Донбасі.
 
Ще через мить Лора зізнається, що не поважає теперішню владу: «Після виборів податкова прийшла на фірму до чоловіка з вимогою сплатити велику суму – просто так, ні за що».

10. Пантеон понтів
Донецьк – місто з претензіями, і претендує воно на пальму першості – хоча б Мерцалова. Як не дивно, у місті стоїть лише копія відомого ковальського витвору, тоді як оригінал перебуває у петербурзькому музеї. Переповідаю попутниці Ларисі моє перше найяскравіше враження від міста: біля офісів на центральній площі пригальмовує дорожезне авто, з якого виходить стильно одягнений красень. Лора одразу почитає вгадувати, хто ж саме це був – вона знає всіх місцевих красунчиків. Пригадую також шикарні офіси і дуже красиві одноповерхові будинки у центрі міста, які могли з такою ж вірогідністю стояти посеред Сопоту або Ляйпціґа, або новину про будинок на донецькій набережній Кальміуса, на якому буде перша у місті вертолітна площадка. «У нас усі дуже люблять понти. Донецьк світився б, як Лас-Вегас, якби понти світилися» – перефразовує відомий жарт Лариса.

Пригадую ці слова, викликаючи таксі біля супермаркету «Бум». Освітлена площа схожа на мурашник: на стоянку заїжджають і виїжджають дорогі автомобілі, родини з дітьми прогулюються тротуаром. До вуличного галасу і голосного шансону, який виконується наживо у ресторані неподалік, долучаються вибухи феєрверку, які не змовкнуть ще як мінімум двадцять хвилин. Діти пищать і верещать від захвату. Від сильних вибухів спрацьовують сигналізації автомобілів на стоянці, і весь цей галас неочікувано падає на голову. У слухавці нічого не можуть розчути: навколо Донецьк, і він вирує, калатає, реве. Родини стомлюються дивитися в небо, йдуть, на зміну їм приходять інші – це триває безкінечно. Нарешті я в таксі, яке плавно їде по ідеальних донецьких дорогах, але у вухах усе ще гуде Донецьк.

НЕПРОЧИТАНЕ ЖИТТЯ

 Світла пам'ять Володимиру Дмитровичу Буряку (Селіванову)

Непрочитане життя – 
  назавжди втрачений смарагд пам’яті. 
  (Східна мудрість)  
 
Нещодавно у видавництвах “Ярославів Вал” та “Український письменник” вийшла нова книга поезій, а може точніше міжжанрових філософсько-художніх етюдів, “Universum”. Її автор – письменник, професор, доктор філологічних наук, лауреат літературної премії ім. Валер’яна Підмогильного, фахівець в галузі міжетнічної свідомісної комунікації, автор художніх та наукових книг “Молода трава”, “Трикнижжя”, “Любов завжди”. “Голосарій”, “Етнобузок”, “Поетика інформаційно-художньої свідомості” Володимир Селіванов-Буряк.

Володимире Дмитровичу, чи є зв'язок між новою книгою і попередніми творами, зокрема з “Етнобузком”?

Безперечно. Це все авторська свідомість, вона еволюціонує або деградує. Як поет я починався з “Трикнижжя” – такого собі фольклорного кітчпасажу про нинішнє етнічне життя. Насправді, там був присутній схований внутрішній біль за нашою культурою. У “Етнобузку” я спробував вивести на гора архетипи нашої свідомості (кодові знаки-символи нашої етнічної пам’яті). Звідси і виник Етнічний поетичний атлас (Персональні образи світу, етносу і світу образів). Дивовижно був важкий задум, бо тут треба було передати українську образну стилістику, філософію явищ і речей, що нас оточують. А “Universum” – вже інше завдання – вивести на світові свідомісні виміри наші етнічні коди і культури, зокрема.

Поняття етнос, етнічне постійно супроводять вашу поетичну і наукову творчість. Це не занауковлення тексту у художній творчості? Надто багато у вас іронії з цим поняттям етнічне…

Іронія є, звичайно, але все-таки це, скоріше, плач…

Інтерв'ю, частина 1Collapse )


Інтерв'ю, частина 2Collapse )

ШПАЦЕР ПО ХАРКОВУ

Фронтмен гурту «Мертвий півень», актор театру «Арабески» та колишній львів’янин Місько Барбара показав Тижню мистецький Харків, у якому живе і творить уже десять років.


Фото: Тетяна Давиденко

Зустрічаємося під пам’ятником Лєніну в самісінькому центрі Харкова на площі Свободи. «Отут ми розбили перші намети, – заводить розмову Барбара, закурюючи, – на початку найбільшого в цій країні перформансу (Помаранчевої революції. – Ред.). Вирішили, що біля пам’ятника Лєнінові це буде дотепно». Місця на площі вистачає і для картингових доріжок, викладених розфарбованими шинами, і для ринку, працівники якого вже розклали свої синьо-білі ятки з начинням. Мешканці міста помітили, що простий і нехитрий спосіб нейтралізувати будь-які протести на площі – розмістити поруч із ними ярмаркові намети. Барбару стукає по плечу харків’янин, просячи сфотографувати його біля Лєніна. Він погоджується і робить знімок.


Готелі Харкова
«Це оспіваний Жаданом в однойменному вірші готель «Харків», – веде далі Барбара. Показує вікна приміщення, в якому театр «Арабески» понад рік репетирував виставу «Веселого Різдва, Ісусе» разом із гуртом LЮК, котрий робив до неї саундтрек. Зараз із вікна видно стару офісну техніку. «Лише солодкий запах телефонних слухавок, лише білі згустки жувальної гумки, приліплені кимось до столу, звисають, немов кажани», – саме ці рядки з вірша Жадана могли би бути викарбувані на майбутній меморіальній дошці цього готелю. «Там далі Держпром, – показує Місько, – за Хвильовим, «грандіозна грандіоза». Це насправді одна з моїх улюблених будівель, можна сказати, перший український хмародер».

Окреслюючи свій Харків, Барбара одразу прямує до будинку «Слово» на колишній вулиці Червоних письменників. «Оскільки Харків мимоволі став столицею Радянської України, усі органи влади, редакції газет і журналів переїхали сюди. Приїхало, зокрема, багато письменників – вони жили просто в редакціях. Згодом для них побудували оцей будинок. Тут були оптимальні умови: автономне опалення, а на даху навіть солярій – щось неймовірне на ті часи, – розповідає Місько. – І Лесь Курбас тут жив, і актори «Березоля», зокрема Наталя Ужвій. Із цих людей своєю смертю померли одиниці. Будинок став їхньою братською могилою, просто звідси їх забирали, а Микола Хвильовий тут застрелився». На будинку – меморіальна дошка у вигляді розкритої книжки, схожої на хрестоматію української літератури початку ХХ століття. 
«Конструктивістський Харків нагадує мені нью-йоркський Бруклін, який також будувався в 1920-ті», – каже Місько, зупиняється біля сигаретного кіоску і купує запальничку. Підкурює синій «Бонд». Чимчикуючи Харковом, відзначаємо сумні ознаки часу: Сумський ринок, аналог Галицького у Львові й київської Бессарабки, зруйнований. «Напевно, тут з’явиться супермаркет, – припускає Барбара. – У місті, де можуть зрубати півлісу, аби прокласти дорогу для красавчиків... Старі будинки спеціально доводять до аварійного стану. До речі, в Харкові була спроба організувати сквот – виникла галерея SOSka, але вже закрилася. Ще є муніципальна галерея, чи не єдина в місті, яка виставляє сучасних художників й організовує бієнале Non-stop media. Спільно з нею стрит-артівці розмалювали вулицю Пушкінську. Графітяр Гамлет малював на стінах роботи Примаченко, а під час приїзду Мєдвєдєва ці роботи чомусь позакривали». Може, у примаченківських звірах упізнали ведмедя?
Намагаємося перейти вулицю по зебрі, але машини навіть не збираються зупинятися. «Обережно, Харків!» – вигукує Барбара, пропускаючи автівки. Прямуємо повз пиріжкову, до якої вишикувалася невеличка черга. «Як на мене, в Харкові найсмачніша все-таки шаурма, – випалює Місько, – може, тому, що тут багато вихідців із батьківщини шаурми».

«Це цвинтар, – показує на харківський Молодіжний парк із його прогулянковими доріжками, поспішними перехожими і барвистими дитячими майданчиками, які проглядають крізь уже напівпрозорі дерева. – Якась дивна мода 1970-х, коли старі кладовища перетворили на парки. Розповідають, що діти, які тут пізніше бавилися, натрапляли на черепи або кістки. Тутешню кафешку, зараз вона вже не одна, харків’яни називали «Могилка». У парку залишили лише кілька могил: Гулака-Артемовського, Еллана-Блакитного. Вже у 1990-х тут відновили могилу Хвильового. Це дуже приблизно, за спогадами. Панове, всі ми ходим по кістках».

Дидактична вистава в «Театрі 49-ти»
Зупиняємося біля афіші Будинку актора: більшість харківських молодіжних театрів виступають саме тут: «Театр 19», ЦСМ «Нова сцена», «Новий театр». Заходимо до Харківського літературного музею. На його вузеньких сходах відбулася одна з перших вистав театру «Арабески», тут-таки його юридична адреса. Піднімаємося у невеличку кімнату на другому поверсі – кілька письмових столів, шафки зі стосами афіш «Арабесок» та «Мертвого півня». «Літературний музей – знакове місце для Харкова, – зауважує Барбара. – Тут багато чого від­­бувається: виставки, літературні акції, кіноклуб». На склі веранди музею висить реклама харківської Вищої ліги слему. Від юридичної адреси «Арабесок» прямуємо до фактичної.


На набережній річки Харків у приміщенні фармацевтичної фабрики міститься «Театр 49-ти». Крізь ґрати проглядає заасфальтована територія все ще діючої фабрики: стіни з червоної цегли, де-не-де порослі бур’янами, квітами і диким виноградом, металеві двері, пофарбовані в червоний та зелений кольори, а над ними напис «На території складу палити заборонено!» Користуючись тим, що театральну творчість на території складу не заборонено, «Арабески» тут і ре­­петирують, і виступають. «Коли готуємо виставу, репетируємо фактично щодня, – каже Барбара. – Ще є заняття з вокалу, руху, проводяться тренінги. Зараз відновлюємо театральний проект «Чорнобиль ТМ», який раніше робили у співпраці з білорусами та поляками. На 14 грудня плануємо передпрем’єрний показ».
Перетворення репетиційної бази на театр – це вимушений крок. Назва «Театр 49-ти» походить із попередньої арабескової вистави «Радіошансон (Вісім історій про Юру Зойфера)». «Юра народився в Харкові, а через війну його родина переїхала до Відня, – розповідає Місько. – Там він стає відомий як автор кабаретових зонгів. У 1930-х, коли при владі вже були нацисти, діяло таке правило: якщо в залі публіки більше ніж 50 людей, обов’язкова присутність цензора. Тому виникли так звані театри 49-ти, щоб оминути цензуру. Ще рік тому, коли ми утворили «Театр 49-ти» на 49 місць, натякали радше на економічну цензуру: незалежний театр, такий як ми, мусить платити нереальне бабло за оренду державних театрів. Колеги з Голландії, які приїжджали до нас, з цієї ситуації вжахнулися. А тепер... уже не далеко й до прямої цензури».

Мистецьке освоєння промзон практикують у багатьох європейських містах. Та й тут, на цій мальовничій і близькій до центру міста набережній Харкова, чудово виглядав би центр сучасного мистецтва. «Це наша мрія!» – вигукує Місько, проте втілити її самотужки незалежному театрові не під силу, а місцеві олігархи поки що не поспішають виводити свої мистецькі ініціативи з ділового центру міста. «Фельдманівська галерея на Сумській – це якесь непорозуміння. Вона відкрита в будні після шостої, в робочий час там офіси. У ній така кічуха в оформленні – фонтани, леви. Пінчук запустив моду серед пацанів, що потрібно мати галерею, – і це наслідок», – резюмує митець.
«Арабески» – це не лише театр-студія, а й незалежний продакшн, який знімає документальне кіно. «Ми їздили по харківських колоніях, – розповідає Місько про документальний фільм «Зони зради», – показували «Маленьку п’єсу про зраду» за Ірванцем. А разом із нами їздила знімальна група, журналісти, соціологи, психологи, які паралельно проводили дослідження. Пізніше ще був проект, коли режисери впродовж року ставили вистави з ув’язненими – в Харкові він був реалізований у чоловічій і жіночій колоніях. Ми зняли про це короткий фільм «Театр у в’язниці». Крім того, була спроба зняти документальне кіно за віршем Юрія Андруховича «Стас Перфецький повертається в Україну!» з голосом Юрка в головній ролі».

Як багато суперзірок
Минаючи провулок Театральний, спускаємося по в’їзду Музичному. «Коли буде готовий черговий диск «Мертвого півня» «Радіо «Афродіта», презентуватимемо його в клубі Jazzter, – розповідає фронтмен «Півнів». – Колись паб Churchill був головним місцем виступів харківських музикантів, зараз музичний полюс змістився до Jazzter’а».Прямуємо до нього й ми. «Коли концерт?» – одразу переходить до справи власник закладу. «Може, у кінці листопада, тоді всі з’їдуться знову», – пропонує Барбара. Зрештою домовляються на початок грудня. Кавуємо під приємні звуки саксофона. Місько замовляє американо з молоком. «Це одне з найсимпатичніших для мене містечок, де я люблю бувати. Тут відбувалися й останні «Півнячі» виступи. Є ще одне місце, яке називається «Чотири кімнати» – як фільм». Афіші клубу свідчать про бурхливе музичне життя. Воно й не дивно, адже у Харкові живуть і творять Сергій Бабкін, LЮК, SunSay, «Оркестр Че», сюди незабаром повернеться Сергій Жадан.
Записуються харківські музики на студії «M.A.P.T», що на вулиці Червоножовтневій, проте Барбара вживає її колишню назву – Конторська. Проходимо повз іржаві ворота і будівельний майданчик – посеред захаращеного дворика курять працівники студії. Кілька сходинок – і ми вже у невеличкій квартирі. В обшитій звуконепроникними матеріалами кімнаті висять гітари, одну з яких Місько одразу бере до рук, є кілька синтезаторів. «Для Чайки тут було найбільше спокус, – пригадує Барбара, – він пробував кожну гітару і довго не міг вибрати. Міг годину сидіти і вибирати – ця, ця, ця». Мініатюрний шкіряний диван, помаранчеві стіни з плакатами Playboy, фортепіано, статуетки, фотографії, старі музичні прилади замість шафок і творчий безлад на кожному міліметрі площі – таке ось робоче місце музикантів. Записуючи альбоми, вони зависають тут тижнями. «Коли записуємося, граємо всі разом, – пояснює Барбара, – хоча насправді пишеться тільки один інструмент – спочатку бас, барабани, потім гітари, а потім аж голос. Було так, що хлопці записували всю музику і йшли, а я лишався, доспівував, переспівував. Це могло тривати до ранку».

На цьому світі стільки ірреального
Виходимо на магістраль з дубльованою назвою вулиця Полтавський Шлях. Трамваї й авто неквапом рухаються в різних напрямках – найімовірніше, в Полтаву і з Полтави. «Тут знаходиться Свято-Дмитрієвський храм. За часів совка його було перетворено спочатку на склад, потім – на кінотеатр. Зараз там автокефальна православна церква. Я до неї ходжу, хоча й греко-католик. Цей храм нагадує мені катакомбний, прихожани його наче перші християни», – зізнається Михайло. Зовні церква непрезентабельна, не з власної волі закамуфльована. Пишна оздоба на старій фотографії різко контрастує з фасадом, на якому висить, – сірим бетоном і оббитою керамічною плиткою. Купол храму зрізано і закладено цеглою. Заходимо на хори, на яких лежать відкриті ноти. «Тутешній архієпископ Ігор Ісіченко – знакова для сучасного Харкова постать, – поштиво шепоче Барбара. – Крім того, що богословить тут, він іще й науковець, викладає в університеті давню українську літературу. Ми час від часу зустрічаємося, розмовляємо і записуємо розмови. Я намагаюся скласти з них корпус текстів. Можливо, з цього вийде щось на кшталт книжки розгорнутих діалогів».

Гуляючи Харковом, ловимо слівця перехожих. Хлопчина каже до коханої: «Чево ти насупілась?» Барбара усміхається до цього милого українізму і раптом зізнається, що не вірить в існування східняків: «Більше подібностей, ніж відмінностей. Та й відмінності ці дуже малопомітні. Хіба позірні харківські слівця, наприклад, «тремпель», тобто вішак. Я не знав такого слова. Виявилося, що це ім’я власника фабрики, яка виробляла вішаки. Нині це вже загальна назва. Або «ракло» – це така собі суміш батяра з хуліганом. Це слово виникло на Бурсацькому узвозі, де викладав Григорій Сковорода, точніше на Благовіщенському базарі – Благбазі. Лише раз на рік студентів-бурсаків випускали із бурси – на день Святого Іраклія. Вони одразу неслися на базар і хапали все, що потрапляло під руку, бо були голодні. А перекупки слово «Іраклій» скоротили й казали: «О, ракли біжать». Зрозуміло, що це різні міста – Львів і Харків. Але в цьому є свій кайф. Харків зовсім інший. Мені тут добре».

«Лєґєнди Харкова»
Тиждень зібрав колекцію харківських легенд від Міська Барбари:

На вулиці Сумській є будинок, у якому жив Остап Вишня з братом. Випивши, він любив ставати на голову на балконі.

У Харкові мешкав також Леонід Биков. Якось він з друзями гуляв до ранку. Чувак «відрубався», заснув, а друзі-актори взяли ліжко з ним, винесли і поставили на дорогу. Прокинувся актор від бібікання машин.

Коли в 1930-х у Харкові зупинявся Сталін, йому на вибір дали кілька місць, де можна було жити, але він обрав будинок з вікнами на цвинтар (зараз Молодіжний парк).

У будівлі Харківського історичного музею колись був ломбард. Біля нього стоїть пам’ятник героям революції. У народі його називають «Четверо виносять холодильник із ломбарду».

Для фігур біля пам’ятника Шевченкові позували актори «Березоля». Сам Шевченко там іде й ніби знімає плащ. На питання, чому Тарас роздягається, зазвичай показують на будинок навпроти, на якому стоять чотири скульптури жінок, мовляв, іде до них.

У Харкові зберігся справжній британський танк. Британці хотіли його викупити, але патріотичні харків’яни не віддали.

Пам’ятник «важкому тупому предметові» на Гончарівці  у Харкові з’явився приблизно в той самий час, коли в Івано-Франківську стався замах на тодішнього кандидата в президенти.

Біля залізничного вокзалу стоїть Будинок південних залізниць. Хоча Харків лежить на північному сході України, але південні залізниці – це погляд з Москви, який залишився у спадок.

У колишньому Будинку літератури імені Василя Еллана-Блакитного збиралися письменники, там були ресторан і більярд. Під час одного з приїздів Маяковського Майк Йогансен обіграв його у більярд на бажання. Бажання було, щоб Маяковський заліз під стіл і кукурікнув. Зараз тут міститься Радіоастрономічний інститут.

"Український Тиждень", №46 (159) від 12-18 листопада 2010 р.

Друзі, хтось із вас чи ваших знайомих колись користувався people net?

ІНВЕСТИЦІЯ В МІФ

У Чернівцях підприємці повернулися обличчям до митців, заохочуючи їхню активність із надією на цьому заробити. Читати далі

лівий берлін

Берлін Ліворуч - зачитатися можна! Хоча загітуватися - ні, не можна.
Дуже цікава розвідка Ольги Самборської про МОМ.

ЗАГУБЛЕНІ

Влада обіцяє реформувати систему інтернатних закладів, проте не знає, як це зробити. Читати далі.
фото Олександр Чекменьов

про вихід із війни


2-3 сентября 2010 года в Москве в рамках проекта «letterra.org» в партнерстве с театром «Школа драматического искусства» и при участии Государственного центра современного искусства (Москва), при поддержке Представительства Евросоюза в РФ, Goethe-Institut (Moskau) и Польского Культурного Центра (Москва), по инициативе издательств «Логос» (Москва) и « Merve» (Berlin) пройдет вторая сессия международной акции «SloWar: Словарь войны (Москва)». Ее тема – «Выход из войны» (SloWar-X).

 

«Выход из войны» – это возможность говорить о войне и войнах, которые не кончились, которые еще длятся в нас, длятся в травмах, нанесенных XX веком, и ждут своего завершения.

В числе приглашенных участников акции режиссеры Резо Габриадзе, Али Хамраев и Игорь Яцко; писатели Андрей Геласимов и Недим Гюрсель, исследователи Йон Олаффсон и Эрнст Ройс; философы Петар Боянич, Виталий Кафтан, Дарья Лунгина, Елена Петровская, Маркус Штайнвег; экономист Рохини Сахни; композитор Владимир Мартынов; художники-перформансисты Рафал Бетлеевский, Мыкола Гинзбург и Вилли Мельников; художник Борис Жутовский; историк Галина Зверева и Елена Зубкова; поэт и активист Кристофер Меррилл и другие.

 

Акция будет продолжаться два дня в режиме нон-стоп по 7–8 часов. Концептуальные высказывания, представленные в алфавитном порядке, вместе составят «Словарь войны». Видеозапись всех выступлений будет выложена на двуязычном сайте проекта www. slowar.tv.


привіт партизанам сходу!

На півночі Німеччини вже вп’ятнадцяте стартувала міжнародна літня академія «Ґрайфсвальдський Українікум». Разом із інтенсивним курсом української мови цього року слухачі академії дізнаються про жіночу літературу в Україні, історичний вимір українсько-російських відносин та позначення глобалізації на вітчизняній літературі. Заздрю німцям, щороку їм читають лекції найвідоміші українські науковці. Чому ніхто не дає нашим провідним інтелектуалам гранти на викладацьку діяльність у східноукраїнських університетах? У мене є одна дуже наївна мрія, вона називається «Криворізький Українікум».

МЕРТВЕ МОРЕ КАЛУША


Поблизу Калуша, що на Івано-Франківщині, здох ще один радянський динозавр. Читати більшеCollapse )

Я кажу тобі "мадлоба"!

МІСТО-МІКС

Добропорядні буржуа у Шарлоттенбурзі, різнокаліберні фріки на Александерплятц, турецькі й марокканські мігранти Кройцберґа або буржуазно-богемні дітки у модному Пренцлауерберзі – кожен район Берліна дає безліч можливостей для перевтілення, а саме місто заражає духом свободи.



читати даліCollapse )

Про арабів, німців, українців

В одному зі своїх фільмів «Страх з’їдає душу» (1974) Райнер Фасбіндер порушує проблему упередженого ставлення німців до «темних, брудних» арабів. Він дуже зримо, прямовисно відтворює атмосферу нерозуміння, зверх­ності перших щодо других. Героїня стрічки наважується вийти заміж за араба, всупереч суспільним забобонам. Неприйняття іншого – це побічні ефекти страху перед ним. І страх з’їдає людей. Приблизно так можна інтерпретувати сказане авторами. Вочевидь, це була болюча тема для Німеччини 1970-х. Коли я нещодавно почула, як українські жінки пліткували, що ось така-то вийшла заміж за «чорненького», тобто за кавказця, мене пересмикнуло. Українські душі теж з’їдають такі привиди.

Жанна Безп'ятчук

НЮ-МЕТАЛ

Уявляєте, є такий жанр "ню-метал". Ні, ви тільки уявіть!

ПО СУСІДСТВУ З ЄС

Автобус Львів – Люблін вирушає зі львівського автовокзалу о восьмій ранку, проте точний час прибуття до місця призначення на квитку не вказаний. Усе через кордон, який лежить на шляху цього старенького «Ікаруса», – його перетин може затягтися на кілька годин. Майже одразу після відправлення одна пасажирка дістає із сумки невеликі чорні пакунки в целофанових пакетах. Два з них вона ховає у складену парасолю, яку кладе на поличку для багажу, решту – під сидіння.

Основний контингент автобуса заходить до салону в Жовкві – це зо два десятки жінок і кілька чоловіків.

СТАРІ Й САМОТНІ

Коли говорять про скорочення обсягів соціальних виплат, на які треба піти задля порятунку бюджету, це звучить дещо абстрактно. На практиці ж із двох сотень людей, які щодня обідали в Територіальному центрі соціального обслуговування населення Солом’янського району Києва, віднедавна харчуються за рахунок держави лише 36.
 
фото rapuks 
читати далі

OPEN LETTER

 

To everyone who considers him(her)self to be the citizen of free Europe 
To  Italian Ministry of Foreign Affairs officers,  
as well as the workers of Italian Embassy in Ukraine,   
as well as co-workers of  Ukrainian Embassy in Italy, 
as well as co-workers of Ukrainian Ministry of Foreign Affairs,
as well as everyone who is now reading this letter, regardless of age and nationality

I am writing to you on behalf of all Ukrainian young scientists as well as young scientists who need visa permissions to go to your country to visit scientific conferences, seminars, and all possible events which are the opportunity for them to share experience and get to know the best practices of world's science. As we know, the 5th freedom - free movement of knowledge - is one of the core principles of today's European cultural and scientific policy. However, its implementation is often very far from the declared theory. And the main reason is often the imperfect organization of work of executive bodies at places.
In a day, on the 2nd of July 2010, the European Science Open Forum - the communicating platform of prominent scientists all over the world, including Nobel Prize winners - will start. However, it will not be possible for me to take part in the conference.
I would like to recall you the main reasons for this impossibility. On the 3rd of June 2010 me (Anna Protasova, born 4.12.1984) and my colleague Tetyana Narchynska, born 26.12.1983, have become the ONLY two Ukrainian young scientists to receive the financial support of Euroscience association for visiting European Science Open Forum 2010 in Torino, Italy. We received our official invitations and grant confirmations on the 15th on June 2010 and have submitted ALL the necessary correctly prepared documents to the Italian Embassy in Kiev on the 16th of June 2010. I would like to emphasize that this was not our first scientific visit to Schengen countries, we were successfully obtaining visas to Germany, Austria, Estonia, Finland, Poland, Czech Republic - all for visits with scientific aim.
For 13 days, the Embassy was reviewing our documents, and on the 29th of June 2010 REFUSED to give us visa permission on the ground that THE INFORMATION GIVEN BY US CONCERNING THE AIM OF OUR VISIT IS NOT TRUTHFUL. Let me just say that all the information provided by us concerning the aim of our visit and the organizers as well as the financial support during the visit was completely authentic, which is very easy to check by contacting our organizers - these were Mr Raymond Seltz, Secretary General of Euroscience organization, and Ms Janna Wellander, our coordinator. Their telephones, faxes, and email addresses were provided on our official invitations. Even if we suppose that it took the Embassy 13 (!) days to contact the organizers, it is still difficult to believe that no one of them has provided the Embassy with the answer that all the information given by us is completely authentic.
Next, if we suppose that the real reason for the decision of the Consul was different from the declared (as we know, the Embassy has the right not to declare the real reason of its negative decision), this decision could be still announced to us earlier so that we have enough time to address the Embassy of another Schengen country. However, the Italian Embassy in Ukraine has not provided us with such an opportunity.

On the 29th of June 2010, the worker of the Italian Embassy has refused to give us the necessary explanations concerning the respective procedure of appellation. After we have repeated our query, the worker of the Embassy (who, by the way, didn’t to give her name as well as everyone else communicating to us at the Embassy) said that if we would not go out of the office, she would ask the security officers to drive us away. When we explained the officers that we just want to find out the procedure of the appellation, they threatened us with calling the local police.

We addressed our organizing committee so that they can provide us with help in this situation. During 29th - 30th of June 2010 Mr Raymond Seltz, Ms Elisa Sorba, Ms Janna Wellander, Ms Zinayida Klestova were writing and calling to the Embassy. However, no one of them has received the appropriate answer from the Embassy.

We have been also writing and calling to the Ukrainian Ministry of Foreign Affairs. However, the procedure of reviewing our cases by the Ministry needs time - and we obviously do not have enough time in our situation. The procedure of appellation to the Italian court, where we need to be represented by the accredited Italian attorney, is impossible to be implemented by us as far as we are Ukrainian citizens and reside in Ukraine.
I am hereby addressing the Italian Ministry of Foreign Affairs as the only institution which has the opportunity not to CHANGE the decision of the Italian Embassy in Ukraine (as far as this decision is the monopoly of the Embassy), but to contact the Embassy to review our situation once more, as well as to ANSWER all the queries they have received in the NEAREST time.
I consider all the facts given above to have very much to do with the question of the implementation of European Neighboring Policy as well as the policy of Eastern Partnership. I also consider this to be the question of implementation of so called 5th freedom - free movement of knowledge. I also dare to think that the described case is much larger than my personal problem, and seek for your assistance because I don't want such situations to occur in future.

I also confirm that as a professional journalist I will not stop to lay this information open to the public as well as to all European organizations which deal with science and technology development, doctoral education, and with the defense of young scientists’ rights.

I also ask you to spread this information in all possible ways – through social networks, blogs, and private mails, as far as it is the only way for us to attract public attention to this situation.

With respect to everyone who is reading these lines,
Anna Protasova,
PhD candidate,
National University of Kyiv-Mohyla Academy,
Kiev, Ukraine
Journalist, analyst
 
Tetyana Narchyns'ka,
PhD candidate,
National University of Kyiv-Mohyla Academy,
Kiev, Ukraine

Пропоную всім, кому не байдужа ця проблематика, підписатися під листом і відправити його на адресу італійської амбасади ambasciata.kiev.@esteri.it

ЄВРОГОСТІ

У гості до моєї подруги Фанні часто приїздять друзі з Франції, а я періодично ходжу з ними на пиво. Наші розмови завжди скочуються до теми ЄС. Спершу гості питають, чи хочу я, що Україна вступила ЄС. Фанні чула це вже сто разів, але я повторюю знову. Звісно, хочу. Далі вони розпитують, чому я цього хочу. А далі ставлять своє найпідступніше питання: «А що Україна може дати ЄС?» Я звикла думати тільки про те, що ЄС може дати Україні. Тут є над чим задуматись. Я намагаюся якось подолати їхній скепсис щодо нас, поки ми йдемо роздовбаними тротуарами центру столиці, раз по раз натрапляючи на румовища й обгороджені зеленими парканами закинуті будови. Скоро Фанні повернеться до своєї Франції, і це випробування закінчиться.

Сьогодні презентація "РАДАРу"

18 червня о 18.00 в київській книгарні “Є” (вул. Лисенка, 3) відбудеться презентація польсько-німецько-українського часопису “РАДАР” за участі Світлани Поваляєвої, Інни Завгородньої, Олега Коцарева та художниці Наді Кельм. Модеруватиме зустріч Остап Сливинський.

Що таке «РАДАР»?

Три мови, три народи, три літератури…

А може, не так? Мови три, народів більше, ніж три, але література одна. Саме тому постав «РАДАР», польсько-німецько-український літературний часопис.

«РАДАР» публікує поезію, прозу, драматургію, репортажі, критику, есеїстику. Все, що є літературою в її широкому та мультимедійному сенсі. Друкований «РАДАР» – це тематична добірка текстів, натомість інтернет-сайт присвячений поточному та актуальному, до того ж він виконує роль інформаційного ресурсу, зосередженого на літературних та культурних новинах із трьох країн – Польщі, Німеччини та України.

Серед авторів «РАДАРУ» вже сьогодні є яскраві письменники та критики, які формують атракційне та сучасне обличчя своїх літератур: Тімо Берґер, Ян Бьотхер, Керстін Прайвус, Адріан Касніц (Німеччина), Евґеніуш Ткачишин-Дицький, Тадеуш Домбровський, Йоанна Павлюськєвіч, Юліуш Страхота (Польща), Таня Малярчук, Сергій Жадан, Богдана Матіяш, Павло Коробчук (Україна) та інші.

Видавець часопису – Асоціація «Вілла Деціуша»

Видається за підтримки культyрної фундації «Allianz» і Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польща.

Часопис “РАДАР” в інтернеті: www.e-radar.pl

Зараз час від часу між іншим займаюся тим, що крапаю собі в очі штучні сльози. Отаке.

ПОЖИРАЧ КРАСУНЬ

Скоро на ваших екранах каліграфічний блокбастер "Його звали Пожирач красунь"


художниця njacomua 

Якщо хтось не полінується зазирнути - то приємного гортання!

З.І.

Стравився шифер, вимерла руда,
листи не пишуться, не капає вода.

Олег Коцарев. "Коротке і довге", Київ: "Смолоскип", 2003. с. 35

ПРАВО НА ТАЄМНИЦЮ

Українці тільки вчаться не втручатися в чуже особисте життя.
Віршик, написаний у вагоні потяга Запоріжжя-Київ на якійсь опівнічній станції у паузах між написанням статті про реадмісію.

Я бачила дерево, що росло біля стіни
І тінь дерева, що росла на стіні
Тінь була більша за дерево
Вона була сильна й велика
Вона заволоділа стіною
Я бачила дерево яке торкалося до стіни
Я бачила їхні нічні обійми
Під покривалом любові

Я бачила руки дерева
І спину стіни
Я бачила тремкіт дерева його хвилювання
Я бачила застиглу блідість білість стіни

Я бачила як повзе по стіні тінь дерева
Як стіна нерухомо чекає і раптом
Піддається
Як тінь росте
Як стіна зникає під нею
Як дерево тремтить і дихає

Як дерево ніжно погладжує стіну уздовж хребта
І гріє її вічно холодну

Як стіна розпрямлюється
І видихає
 Лише уявіть: клуб дніпропетровських бізнесменів запрошує Ярослава Грицака у Дніпро прочитати лекцію на тему України як модерного продукту і подискутувати про цінності. Бажаючих послухати історика виявляється так багато, що вони не поміщаються до університетської зали, тому його виступ транслюють на плазмовий екран у коридорі. Далі кортеж мерседесів мчить Грицака і дніпропетровських бізнесменів подовбаними весняними дорогами до Запоріжжя задля продовження дискусії.. Ні, це не мої фантазії на тему Криворізького українікуму, це задокументований факт, який мене дууууже потішив. 

1995-2005

(...)
так рвуть кігті лише з тюрми
так втікають каторжани
і знову потрапляють на каторгу
де їм наказують робити
найтупішу роботу
або вони могли оплатити
бодай своє утримання
з подальшою утилізацією тіл

(...)
хтось подібний на мене вирішив
наполягати на праві
жити в рідному місті
спілкуватися рідною мовою
споглядати рідні краєвиди
які майже не змінюються
якщо ними милуватися щодня

Віктор Неборак «Вірші з вулиці Виговського», Л.: «Срібне слово», 2009. с. 33;


Дві стаття французької журналістки у Києві Матильди Ґоанек про пам"ять про Голокост в Україні у Le Temps і Liberation.

Іннині іменини

Сьогодні День святого Інни, а у Інки - іменинки)
"Моя країна - це не країна, а зима.
Мiй сад - це не сад, а поле.
Мiй шлях - це не шлях, а снiг."

Жiль Вiньо "Моя країна"

Profile

zavinna
Інна Завгородня
Банальності

Latest Month

червень 2011
S M T W T F S
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Page Summary

Розроблено LiveJournal.com
Designed by Terri McAllister